АЗОВСЬКИЙ ІНЦИДЕНТ: ЩО НАРАЗІ ВІДБУВАЄТЬСЯ З УКРАЇНСЬКИМИ МОРЯКАМИ ТА ЯКИМ ЧИНОМ ПОВЕРНУТИ ЇХ ДОДОМУ

25 листопада 2018 року в акваторії Азовського моря сталася подія, яка у всьому світі отримала дипломатичну назву «азовський інцидент». Українські броньовані катери «Бердянськ» та «Нікополь», а також буксир «Яні Капу» почали двома днями раніше перехід з Одеси до Маріуполя. Вранці 25 листопада біля Керченської протоки їх зустріли прикордонні катери РФ. Через кілька годин руху та обміну повідомленнями російська сторона пішла на таран української. При цьому використовувалась вогнепальна та бортова зброя.

Українські моряки запросили підмогу. Два кораблі з Бердянська були направлені до місця конфлікту, однак у відповідь РФ підняла у повітря бойові вертольоти та штурмову авіацію, що змусило українські кораблі повернутись до місця дислокації у Бердянську. У той же час три українських судна залишились в акваторії. Вони були обстріляні та протаранені росіянами, заарештовані, усі екіпажі відправлені до міста Керч, звідки їх етапували до Москви. Ситуація розгорталась дуже стрімко протягом дня, що ускладнювало оперативну реакцію та тверезу оцінку подій.

Російська сторона мотивувала свої агресивні дії тим, що українські кораблі не спитали дозволу на прохід через протоку. Україна, натомість, каже, що вона повідомляла про намір своїх катерів пройти Керченською протокою; більше того, згідно із Конвенцією ООН по морському праву, усім без винятку судам гарантується вільний мирний прохід по територіальним водам (навіть якщо визнавати азовську та кримську акваторію територіальними водами Росії, хоча de jure вони належать Україні).

Результатом азовського інциденту став полон 24 українських моряків та поранення 3 з них. Це стало приводом для вводу у частині України воєнного стану строком на 1 місяць, нової хвилі міжнародного обурення та засудження дій РФ, а також призвело до сильного загострення стосунків між Україною та Росією.

Що стосується українських моряків, то de facto, а також згідно з міжнародним правом, вони є військовополоненими з усіма подальшими наслідками такого статусу. Росія ж не визнає їх такими, а каже, що військовослужбовці ВМС України «незаконно порушили кордони РФ», тож наразі їх розглядають як кримінальних злочинців, а не як полонених військовим шляхом армійців.

Станом на 7 січня 2018 року українці досі знаходяться у московському СІЗО «Лефортово». Усі 24 моряка наразі визнали себе військовополоненими.

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ БРАНЦІ В РОСІЇ: ЯК З НИМИ ПОВОДЯТЬСЯ ТА В ЯКОМУ СТАНІ ВОНИ ПЕРЕБУВАЮТЬ

Троє з моряків були поранені при тарані, їм надали медичну допомогу у госпіталі «Матроської тиші». На даний момент їхньому життю та здоров’ю вже нічого не загрожує. 27 листопада усім 24 військовослужбовцям пред’явили звинувачення у «незаконному перетині кордону Російської Федерації». Їм загрожує вирок суду: до 6 років ув’язнення.

Офіційні особи Росії (серед яких міністр оборони Сергій Шойгу та прес-секретар президента Дмитро Пєсков) вважають, що «ніяких військовополонених у Росії немає». Президент Путін же під час прямої лінії ясно дав зрозуміти, що про будь-який обмін не може бути й мови до завершення слідства та винесення вироку. Таким чином, поки що не варто очікувати повернення українців додому найближчим часом.

Втім, за словами українських вояків, наразі вони почуваються добре. Інші арештанти в СІЗО ставляться до військовослужбовців як до політичних в’язнів і не чинять на них морального чи фізичного тиску. Усіх українців тримають в одиночних камерах, однак вони не заявляли про якесь погане поводження. Один з полонених, Роман Мокряк, розказував, що йому з товаришами надали все необхідне: їжу, бритву, зубну щітку та пасту, книги, etc.

Адвокати моряків, зокрема Айдер Азаматов, також підтвердив ці дані, відмітивши, що поки що російські слідчі органи та спецслужби не чинили ніякого особливого тиску ні на нього, ні на інших адвокатів, ні на самих військовослужбовців. Однак адвокат Микола Полозков повідомляв, що органи державної влади Росії все-таки певною мірою заважають захисникам українців ефективно виконувати свою роботу: наприклад, у слідчому управлінні ФСБ не приймають адвокатські заяви, перенаправляючи їх до загальної прийомної. Та загалом ставлення російської сторони до полонених підкреслено ввічливе та відносно добре, що, втім, ніяк не заперечує того факту, що у російському СІЗО останні перебувають без яких би то не було законних підстав.

Загалом, наразі українські військовослужбовці знаходяться у нормальному стані, якщо перебування у місці позбавлення волі взагалі може бути нормальним чи комфортним. Через велику увагу до проблеми як з боку України, так і з боку міжнародної спільноти, з ними поводяться відносно прийнятно, вони перебувають у стандартних умовах та забезпечені усім необхідним. Також моряки постійно отримують адвокатську та консульську підтримку з боку як української держави, так і від правозахисників. Бойовий дух та настрій полонених також на висоті.

Отже, «програма-мінімум» українською державою за допомоги волонтерів, некомерційних громадських організацій та міжнародних партнерів була виконана: усі 24 моряки визнали себе військовими полоненими згідно із Женевськими конвенціями (зокрема, за статтею під номером 3 про правила поводження з військовополоненими), до них ставляться відносно нормально, вони отримують усе необхідне для життя, тощо.

Наразі перед українською державою стоїть основна та найважливіша задача: повернення своїх громадян (до того ж військовослужбовців) на батьківщину. Адже кожна держава має захищати своїх громадян, де б вони не були, і особливо – якщо ці громадяни захищають її. Показовим у цьому питанні є приклад Ізраїлю, який до останнього бореться за кожного власника ізраїльського паспорту незалежно від умов та обставин. Україна має якнайшвидше розробити план і «дорожню карту» по поверненню службовців ВМС додому і якнайскоріше домогтися визволення своїх громадян.

ПРАВДАМИ ТА НЕПРАВДАМИ: ЯК УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА МАЄ ВИЗВОЛЯТИ ПОЛОНЕНИХ МОРЯКІВ

7 грудня 2018 президент України Петро Порошенко закликав російську сторону звільнити українських бранців «без всяких умов». Цей його крок був направлений, скоріше, на внутрішній піар та створення відповідного іміджу суворого головнокомандуючого, аніж на реальне просування справи по звільненню службовців українських ВМС. Адже усім і так зрозуміло, що просто так Росія ніколи не відпустить захоплених нею людей. Вони, як це не сумно, стали заручниками політичної ситуації між обома країнами та предметом торгу. Російська сторона розкручує ситуацію із моряками на свою користь, аби використати все це як у своїх внутрішніх пропагандистських цілях, так і «сторгувати» деякі політичні поступки та преференції. Як це не сумно, але і деякі політики та політичні кола всередині України роблять приблизно те ж саме.

Як би там не було, силою визволити своїх полонених Україна сьогодні, зрозуміло, не може. Отже, потрібно шукати діалог. Головне наразі – вибудувати та сформувати грамотну, послідовну та принципову політику по звільненню українських військовополонених, яка повинна бути комплексною та всеохоплюючою.

Діалог має будуватись на двох взаємодоповнюючих стратегіях: формальній та неформальній. Формальна частина – це перемовини офіційних представників української та російської держав (можна та бажано – за посередництва міжнародних партнерів та інституцій) у тому чи іншому форматі (наприклад, спеціальні комісії чи контактні групи). Паралельно з цим, Україна має максимально задіяти своє лобі у західних державах із метою посилення міжнародного впливу та тиску на Росію у питанні звільнення полонених. Важливо не допустити затягування та «провисання» таких переговорів, як це вже неодноразово бувало із мінським чи нормандським форматом.

Неформальна частина – це, виходячи із назви, неофіційні перемовини та кулуарні домовленості чи поступки із метою збереження життя і здоров’я українських громадян, повернення їх додому. В Україні сьогодні є людина, яка разом зі своєю командою заміняє усе Міністерство закордонних справ у плані співробітництва та діалогу з Росією. Її ім’я усім відоме: це Віктор Медведчук. Користуючись своєю близькістю до президента Путіна, йому та його людям слід набагато більш активно займатись неформальними перемовинами з приводу повернення на батьківщину українських заручників.

Як би хто не заперечував цього, однак у Москві є хоч і невелике, але все-таки відносно «проукраїнське» лобі, група людей з обох сторін, що займається українським питанням навіть під час настільки тяжких відносин між державами, як зараз. Отже, використовуючи неофіційні канали та важелі впливу, слід максимально його задіяти.

Дихотомічно поєднуючись, формальний і неформальний діалог має призвести до компромісу, який дозволить Україні якнайскоріше повернути додому своїх військовослужбовців. Наразі українська сторона вже запропонувала Росії два варіанти обміну: 23 на 23 або 66 на 19. Втім, поки що обидві пропозиції російська сторона відхилила.

Натомість, Україна має усіма шляхами тиснути на РФ, апелюючи до того, що, за різними даними (правозахисників, омбудсменів та уповноваженої Верховної Ради по правам людини), від 2-3 десятків до 3 сотень громадян Росії зараз знаходяться в українських місцях позбавлення волі за тими чи іншими обвинуваченнями. Серед цих росіян є і ті, що брали участь у збройному конфлікті в Донбасі на боці самопроголошених республік. Якщо Росія, як вона каже, «своїх не кидає», то логічним було б переконливо запропонувати їй довести це не на словах, а на ділі. Це буде вигідно як Росії, яка зможе використати повернення своїх громадян у внутрішніх пропагандистських цілях і до того ж продемонструвати «жест доброї волі» усій світовій спільноті, відпустивши українців, так і для України, яка натомість, по-перше (і це найголовніше) поверне додому своїх військовиків, а по-друге, позбудеться іноземних підданих у своїх тюрмах, які, до речі, перебувають там за гроші українських платників податків. Це не ідеальний, однак доволі прийнятний для обох сторін варіант.

Паралельно з усіма цими кроками Україна має подавати звернення та позови у всі можливі судові інстанції, звертатись до правозахисних організацій, апелювати до міжнародного права, статуту ООН, Женевських конвенцій, etc. Важливо показати, що навіть у відповідь на вочевидь агресивні та неправомірні дії Україна діє лише у законному та правовому полі (хоча при цьому не забороняється використовувати неофіційні дипломатичні та інші канали задля досягнення своєї кінцевої цілі).

Не слід забувати, що, як вже неодноразово показувала історія, простий, бездумний тиск на Росію ще ніколи не призводив до бажаних результатів. Таким чином можна діяти лише у тому випадку, коли ти однозначно сильніший за супротивника та впевнений у тому, що твої дії призведуть до бажаного результату. Чи сильніша зараз Україна за всю Росію? Чи може вона простою силою та одностороннім тиском повернути додому своїх бранців? Будьмо реалістами: ні. Отже, треба домовлятися та шукати компроміс, який хоча і є зазвичай гіршим, ніж будь-яка з альтернатив, однак все-таки являється необхідним у таких складних ситуаціях, як та, що склалася нині.

Головне, про що слід пам’ятати: перш за все для держави повинно мати значення життя та здоров’я її громадянина. Якщо громадяни України (до того ж у якості військовополонених) перебувають наразі у неволі в іншій країні, то Україна як насправді незалежна та суверенна держава має докласти усіх зусиль, щоб визволити бранців, усіма правдами і неправдами домогтись їх повернення додому. Так вона доведе як усьому світу, так і, що найважливіше, самій собі, що вона насправді є сильною та принциповою державою, яка завжди дбає про своїх громадян, як би там не було.

ДИВЛЯЧИСЬ У МАЙБУТНЄ: ЯК ЗАПОБІГТИ ПОВТОРЕННЮ АЗОВСЬКОГО ІНЦИДЕНТА

Майже будь-яку небезпечну ситуацію легше попередити, аніж потім в хаотичному порядку розбиратись із тими негативними наслідками, які вона спровокувала. Чи можна було б не допустити азовського інциденту 25 листопада 2018 року? Так!

Спочатку слід детально розібратись із тими, хто віддавав наказ українським морякам слідувати потенційно небезпечним напрямком. Під час такої важкої ситуації, яка нині склалась в державі, Україна просто не має права використовувати працю поганих аналітиків та прогнозистів. Чому не були прогнозовані наслідки проходу в азовській акваторії? Чому, знаючи про військову потужність та агресивність Росії, не було максимально посилене озброєння та захист катерів? Чому військове керівництво держави не надало належної воєнної допомоги військовослужбовцям під час гарячої фази азовської кризи?

Забагато питань. Але найголовніше з них – одне: чи не було це, як не сумно казати, вигідно в тому числі вищому керівництву України, яке після цього у форсованому режимі «бліцкригу» запровадило воєнний стан у 10 областях (при цьому спочатку план був запровадити воєнний стан по всій країні на 2 місяці, що автоматично означало б перенос або навіть скасування виборів). Існує інсайдерська інформація, що деякі депутати із президентської партії, агітуючи своїх колег голосувати за воєнний стан строком на 2 місяці і по всій території України, прозоро натякали на те, що згодом його буде продовжено на весь 2019 рік, що відтермінувало б навіть парламентські вибори. Це наштовхує на деякі досить неприємні думки.

Однак залишимо політичні перипетії та технології, зосередившись на тому, що повинна зробити Україна як держава задля недопущення повторення азовського інциденту. Ще наприкінці вересня 2018 року, коли в черговий раз сильно загострилась ситуація на Азові, українська сторона мала б зробити висновки та швидко провести комплекс дій, що мінімізували б шанси на повторення чи радикалізацію подібного загострення. Як мінімум це денонсація договорів від 1993 і 2003 років (про дослідження запасів риби в ста метрах від узбережжя Бердянська та Генічеська та про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки), а також посилення своєї воєнної присутності в регіоні. Це – ті мінімальні кроки, на які мала б якнайшвидше піти українська держава.

 

Але головне, що слід зробити Україні – налагодити конструктивний діалог з Росією, знайти якийсь компроміс, щоб такі ситуації ніколи не повторювались у майбутньому. Це, перш за все, в інтересах самої України, падже життя і безпека українських громадян, які страждають внаслідок подібних інцидентів – понад усе.

 

Автор – Микита Трачук, політолог