1000 днів війни в Україні

1. Через тисячу днів війни жодна зі сторін – ані Російська Федерація, ані Україна разом із коаліцією союзників – не досягла своїх ключових цілей у цьому конфлікті. Росія не змогла повалити український уряд і створити в Україні лояльний до себе політичний режим, провести територіальний перерозподіл південних і східних регіонів України – анексувати так звану «Новоросію» у її історичних межах, а також домогтися ліквідації однополярного світу під керівництвом США. США та їхні партнери не змогли у достатній мірі послабити РФ, дестабілізувати її та здійснити її перебудову. Україна, зі свого боку, не змогла витіснити Росію з усіх окупованих територій і відновити свої кордони 1991 року.

2. Російська армія наразі захопила й контролює близько 111 тис. квадратних кілометрів (18,4%) української території (включно з Кримом), що, наприклад, дорівнює розміру двох територій Хорватії. Після 24 лютого 2024 року РФ окупувала 67 тис. квадратних кілометрів. На піку російського наступу в березні 2022 року російські війська утримували близько 25–30% території України, що становило приблизно 150–170 тисяч квадратних кілометрів. У ході контрнаступу Україні вдалося звільнити 42,5 тис. квадратних кілометрів. Україна наразі контролює 593 квадратних кілометри на території Курської області, ще 246 залишаються в сірій зоні. На піку свого наступу в Курській області в серпні 2024 року Україна контролювала 823 квадратних кілометри, а 416 квадратних кілометрів було в сірій зоні.

3. Важливо зазначити, що Україна залишається повноцінно функціональною державою з відносною політичною стабільністю (але невизначеними перспективами), значною військово-політичною та соціальною напругою й хронічною кризою на фронті.

4. За цей час Україна стала іншою країною не лише в політичному, економічному чи військовому аспектах, але й у територіальному, демографічному, етнічному та релігійному. І цей процес досі триває. Україна поступово перестає бути мультикультурною аграрно-індустріальною державою з високою політичною конкуренцією, перетворюючись на більш монокультурну та аграрну країну на чолі з одним політичним лідером.

5. Війна на фронті зберігає значну динаміку. Початок бойових дій 24 лютого 2022 року характеризується кількома періодами/етапами.

Перший період російського вторгнення (24 лютого – 1 квітня 2022 року):

Російське керівництво покладало надії на повалення української влади та її швидку капітуляцію. Однак через неправильну оцінку стану українського суспільства та еліт тактика воєнного шантажу не спрацювала. Таким чином «бліцкриг» РФ не відбувся, і війна перейшла у затяжну фазу.

Другий період війни (квітень 2022 року – кінець 2022 року):

У цей період Україна отримала військову перевагу завдяки швидкій мобілізації, згуртованості армії та підтримці суспільства. У цей час українські війська провели контрнаступальні операції, у результаті яких було звільнено майже всю Харківську область та місто Херсон.

Третій період війни (січень 2023 року – серпень 2024 року):

Війна увійшла у фазу стратегічного тупика та певної стабільності на фронті. Неуспішний контрнаступ України на півдні та завищені очікування спричинили серйозні політичні наслідки – скорочення та затримки військової допомоги, а також зниження підтримки з боку країн-союзників.

Четвертий період війни (серпень 2024 року – до теперішнього часу): Цей етап характеризується переходом тактичної ініціативи до армії РФ, яка використовує свою чисельну та ресурсну перевагу. У цей період Україна розпочала військову операцію в Курській області, задіявши свої найкращі резерви. Водночас на інших ділянках фронту, особливо в Донецькій області, оборона почала «просідати». У 2024 році просування російських військ значно прискорилося: з 1 січня по 19 листопада російські сили захопили близько 2500 квадратних кілометрів. Для порівняння, за весь 2023 рік фронт змінився лише на 200 квадратних кілометрів на користь українських військ.

6. Однак Росія втратила своє початкове стратегічне перевагу у вигляді раптовості нападу та домінування в артилерії й авіації. Україна, зі свого боку, втратила ситуативну перевагу в технологіях та чисельності армії.

7. На нинішньому етапі війни ситуація фактично вийшла зі стратегічного тупика та зараз перебуває у стані певного стратегічного балансу, оскільки обидві сторони адаптуються до перебігу бойових дій. Проведення Росією Авдіївсько-Покровської операції та Україною Курської операції демонструє, що війна вийшла з тупика, або сторони докладають значних зусиль, щоб це зробити. Територіальні зміни залишаються незначними, що, у свою чергу, не створює стратегічного ризику поразки однієї зі сторін чи передумов для капітуляції. Для порівняння: через тисячу днів німецько-радянської війни, у межах Другої світової війни, німецька армія встигла за цей період повністю окупувати територію України, просунутися на Кавказ і до Волги, а радянська армія потім повністю звільнила територію України та зрушила фронт у Східну та Центральну Європу.

8. Росія визначилася зі своєю стратегією щодо окупованих територій, які вона анексувала та включила до своєї Конституції (Херсонська, Запорізька, Донецька та Луганська області). Восени 2023 року на окупованих територіях провели так звані «референдуми» про входження до складу РФ.

9. Обидві сторони зазнають важких втрат у людях, техніці та інших ресурсах. Враховуючи, що війна триває на території України, вона несе ще й значні економічні та інфраструктурні втрати, тоді як Росія страждає від санкцій.

10. Втрати сторін. Загальні втрати української армії від початку великої війни через загибель і поранення можуть досягати 500 тисяч осіб. З них у середньому 50–80 тисяч загиблих; 54 тисячі вважаються зниклими безвісти. Втрати Росії у війні, за даними західних джерел, становлять близько 615 тисяч осіб, з них убитими – 115 тисяч, а поранених – 500 тисяч.

11. Російський наступ і формування локальної тактичної переваги обумовлені, серед іншого, нестабільністю та несистемністю західної допомоги Україні, а також поступовим вичерпанням людських ресурсів мобілізації. У той же час Україна стала полігоном для застосування найсучасніших військових технологій і фактично зараз є міксом Першої, Другої та Третьої світових війн.

12. Економічно та військово Україна тепер значною мірою залежить від допомоги західних партнерів. Для покриття дефіциту бюджету країна щомісячно потребує додаткового фінансування союзників у розмірі від 3 до 5 мільярдів доларів, згідно із заявами уряду. Загальна сума допомоги від союзників уже становить близько 400 мільярдів доларів.

13. Через війну на своїй території Україна зазнає значних збитків. Зокрема, відбувається: руйнування інфраструктури та виробничих потужностей; розрив логістичних зв'язків і падіння експорту; скорочення інвестицій і слабкий споживчий попит, у тому числі через активну міграцію. У 2022 році ВВП України впав із понад 200 мільярдів доларів до 161 мільярда (-29,1%), але вже у 2023 році ВВП показав зростання на 5%. За даними уряду, прямі збитки України перевищили 700 мільярдів доларів. За підрахунками Світового банку, на відновлення України знадобиться 486 мільярдів доларів.

14. У демографічному плані Україна втратила від 10 до 15 мільйонів свого населення. З початку вторгнення РФ захопила території, на яких проживає щонайменше 3–3,5 мільйона осіб (загалом на окупованих РФ територіях України, включно з Кримом, може проживати від 6 до 9 мільйонів осіб). За офіційними даними ООН, у світі налічується 6,5 мільйона українських біженців (із них близько 6 мільйонів осіб перебувають у Європі), і, швидше за все, ці цифри є неповними. Значна частина біженців також перебуває на території РФ і Білорусі.

15. Чисельність працездатного населення України з початку вторгнення скоротилася на 5,5 мільйонів осіб, або на 30%. Це більше, ніж у Німеччині після Другої світової війни. До вторгнення в Україні було 17,4 мільйона працездатних громадян.

16. Економічні центри України – успішні компанії та виробничі потужності – переважно були переміщені до західних регіонів, які стали новим економічним центром країни.

17. Після запровадження санкцій Росія зіткнулася з проблемами при виплаті державного боргу у валюті та фактично втратила можливість брати позики на західних ринках. До початку війни у Росії було близько $640 мільярдів у валютних резервах і золоті, значна частина яких перебувала за кордоном і нині заморожена (близько $300 мільярдів). Експортні доходи значно скоротилися: у 2023 році російський експорт зменшився на 28,4% порівняно з 2022 роком – з $592 до $424 мільярдів. Торговельний баланс знизився у 2,5 раза, а платіжний баланс (з урахуванням послуг і відтоку капіталу) – майже у 5 разів. Експорт ЄС до Росії та імпорт з Росії впали більш ніж на 50% у порівнянні з 2021 роком. Заборона та обмеження цін на нафту в ЄС коштують Росії 160 мільйонів євро щодня.

18. Однак ефективність санкцій обмежується наявністю шляхів їх обходу та слабким міжнародним контролем. Російська влада змогла адаптувати економіку до низки обмежень. Додаткову підтримку Росії надали великі країни, такі як Індія та Китай, які не приєдналися до санкцій Заходу.

19. Водночас санкції завдали відчутних збитків і європейським країнам, особливо в енергетичній сфері. На початок 2024 року у Європейському Союзі збитки від антиросійських санкцій оцінили майже в $1,5 трильйона.

20. Неуспішний український контрнаступ улітку 2023 року став причиною для активізації україноскептиків як у Європейському Союзі, так і в американській політичній системі, насамперед серед республіканців у США. Незважаючи на те, що допомогу Україні, яка була заблокована близько пів року в Конгресі США, вдалося схвалити у квітні 2024 року (на суму близько $60 мільярдів), уже почалися негативні для України процеси: зміна громадської думки на Заході, зменшення підтримки за багатьма напрямками, а ситуацію на фронті виправити не вдалося.

21. Зміна політичного балансу в США (головному союзнику та донорі України), затримка західної допомоги, невдалий контрнаступ і ускладнення ситуації на фронті, а також перспективи можливого майбутнього скорочення фінансування з боку союзників ослабили позиції команди президента України Володимира Зеленського та його партії всередині країни.

22. Посилюється активність опозиції, розгортається активна політична боротьба. Зростає ймовірність появи нових політичних проєктів, таких як потенційна партія колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного (або партія волонтерів і ветеранів), яка може стати серйозним конкурентом для команди Володимира Зеленського. Окрім В. Залужного, потенційно сильними політичними фігурами залишаються колишній президент Петро Порошенко та лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко, але в них, на відміну від Залужного, високі антирейтинги.

23. Попри формальну наявність монобільшості в Парламенті, «Слуга Народу» вже не може самостійно ухвалювати більшість рішень. Формується значний ризик розколу та створення на її основі кількох депутатських груп. Частина депутатів покинули фракцію, що послабило можливості партії самостійно ухвалювати закони. У фракції «Слуги Народу» ФОРМАЛЬНО залишилося 233 мандати (для ухвалення законів необхідно мінімум 226), але з огляду на те, що багато депутатів монобільшості неформально перебувають у внутрішній опозиції (незадоволені Президентом або його офісом), часто відсутні або не беруть участь у засіданнях, процес ухвалення законів значно ускладнюється. Президенту вже доводиться рахуватися з представниками окремих центрів впливу в Парламенті.

24. Знижується рейтинг влади. Якщо на початку війни рівень довіри до Президента Володимира Зеленського перевищував 90%, до Парламенту й Уряду довіряли 40% і 60% відповідно, то зараз рівень довіри до Президента впав до 59%, а Парламенту й Уряду більшість громадян вже не довіряють – понад 70%. До партії «Слуга Народу» негативно ставляться 48% українців (на початку війни близько 40% мали позитивне ставлення).

25. Українське суспільство почало переоцінювати ситуацію в країні. Спочатку це проявилося у зростанні запиту на критику влади, а потім у зростанні несприйняття корупції. Питання корупції стало ключовою претензією суспільства до держави. 52,5% опитаних висловили думку, що критикувати владу за корупцію під час війни цілком допустимо.

26. Громадяни поступово втрачають упевненість у своєму майбутньому. У лютому 2024 року опитування КМІС показало, що вперше з початку війни більшість громадян стали вважати, що ситуація в країні рухається у неправильному напрямку – 46%. У березні 2022 року, коли російські війська стояли під Києвом, 73% вважали, що країна рухається у правильному напрямку, зараз так вважають лише 36%. Отже, йдеться не стільки про фактичний стан справ, скільки про перелом у суспільній свідомості. Суспільство втомилося, розчароване та втрачає впевненість у тому, як розвиватиметься ситуація надалі.

27. Паралельно в суспільстві посилюється запит на завершення війни, формується елемент втоми та запит на нову справедливість. За припинення війни або переговори вже виступає понад третина населення. 35% громадян України вважають, що переговори з РФ необхідно вести вже зараз. Близько 32% опитаних українців готові на територіальні поступки заради завершення війни. У загальній динаміці, з травня 2022 року по жовтень 2024 року кількість готових до поступок зросла в 4 рази, а кількість тих, хто виступає проти поступок, зменшилася з 87% до 58%, хоча це й досі більшість. Водночас більшість українців – 63% – заявляють, що вони готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. З лютого (було 73%) по жовтень 2024 року цей показник знизився на 10%.

28. Основні джерела інформації. На початку війни було введено обмеження на діяльність окремих ЗМІ та посилено державний контроль над інформаційним простором з метою запобігання поширенню дезінформації. Основну частину ефірного часу досі займає державний телемарафон «Єдині новини», якому довіряє лише п'ята частина громадян. Більшість українців звертаються до альтернативних джерел інформації, які не контролюються владою. Найпопулярнішим джерелом для українців є Telegram – 47% (за даними Соціологічної групи «Рейтинг»). Далі слідують YouTube – 26% і телемарафон «Єдині новини» – 21%. Для порівняння, у травні 2022 року телемарафону «Єдині новини» довіряло 69% громадян (за даними КМІС).

29. Поява в інформаційному просторі низки корупційних скандалів за участю представників влади викликає роздратування у суспільстві, знижує бойовий дух армії та, відповідно, негативно впливає на здатність вести війну. Додатковий негативний вплив на суспільство чинять: неможливість прогнозувати строки закінчення війни; невизначеність загального політичного та економічного майбутнього України, зокрема реалізму та строків вступу до ЄС і НАТО.

30. У релігійному та лінгвістичному аспектах країна також змінилася, зокрема через окупацію та відтік більш заможного міського населення. Зросла кількість україномовних людей і використання української мови. Домінуючою конфесією в Україні стала Православна Церква України замість Української Православної Церкви, яка має канонічний зв’язок із Московським патріархатом.

31. Процеси мобілізації стали елементом прихованого конфлікту між суспільством і державою, між пасіонаріями, військовослужбовцями та цивільними. Після ухвалення закону про мобілізацію виник конфлікт між різними соціальними групами, особливо між тими, хто активно бере участь у бойових діях (військовослужбовцями та пасіонаріями), і тими, хто уникає мобілізації. Сприйняття мобілізації як репресивного механізму, особливо серед цивільних, посилює дистанцію між суспільством і державою. Безстрокова мобілізація, зростання випадків ухилення, включно з корупцією, використанням медичних довідок, втечею за кордон, примусовою мобілізацією, участь у бойових діях непідготовлених резервістів (що створює загрозу не лише їхньому життю, а й успіху операцій) – усе це, особливо на тлі погіршення економіки, спричиняє розкол у суспільстві та посилює взаємну недовіру.

32. Наразі українська політична система балансує на факторах війни: беззаперечній політичній і фінансовій підтримці союзників України, насамперед США та ЄС; високому (хоча й такому, що знижується) електоральному рейтингу Президента України Володимира Зеленського; відсутності зрозумілої для українського суспільства стратегії виходу (exit strategy) чи альтернативної публічної стратегії з боку головних політичних конкурентів влади; інформаційному, політичному та силовому придушенні інакодумства в Україні; збереженні інформаційної мобілізації. Політична ситуація в Україні залишається динамічною, і поява нових політичних сил може значно вплинути на розстановку сил перед потенційними виборами.

33. За тисячу днів війни Україна отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу. Навколо України сформувалася міжнародна коаліція на чолі зі США та західними союзниками — понад 60 країн світу в тій чи іншій мірі надавали військову допомогу Україні у форматі «Рамштайн+». З іншого боку, навколо Росії також утворилася власна коаліція. До неї входять більш радикальні союзники — Білорусь, КНДР, Іран, а також ситуативні партнери, такі як Китай, Індія та інші країни Глобального Півдня.

34. Загалом відбулася поляризація світу на країни Глобального Півдня та Західного світу. Це особливо помітно в процесі мирних переговорів щодо України, який нині розділяється на два великих табори: Захід (Україна, США, союзники): виступають за справедливий мир на умовах України. Схід (Китай та країни Глобального Півдня): наполягають на якнайшвидшому припиненні війни, відновленні переговорів, зупинці бойових дій на лінії фронту, скасуванні або пом’якшенні санкцій. При цьому позиція Росії для країн Глобального Півдня виглядає занадто радикальною.

35. З перемогою Дональда Трампа на виборах Президента США 5 листопада 2024 року зросла ймовірність проведення виборів в Україні. Це пов’язано з очікуваннями, що нова адміністрація США може чинити тиск на українське керівництво з метою активізації мирного процесу, частиною якого можуть стати вибори або внутрішня політична криза.

36. Для досягнення цілей переговорів Дональд Трамп може чинити суттєвий тиск на обидві сторони конфлікту. На Україну: обмежуючи її військову та фінансову підтримку, провокуючи внутрішню політичну нестабільність.На Росію: через посилення санкційного тиску, впровадження вторинних санкцій проти її торгових партнерів, загрози збільшення військової допомоги Україні.

37. Водночас імовірність успіху мирних домовленостей залишається низькою. Політичні позиції України та Росії щодо мирних переговорів і завершення війни кілька разів змінювалися за час конфлікту.Росія перейшла від плану повалення українського уряду та вимог визнання Криму, «ДНР» і «ЛНР» до прямої анексії українських територій після провалу переговорів у Мінську та Стамбулі. Україна, після анексії Росією українських територій, відмовилася від первинних умов повернення до ситуації станом на 24 лютого 2022 року та тепер вимагає повної деокупації своїх земель, включно з Кримом.

38. Можливий провал переговорного процесу, ініційованого Д. Трампом, майже гарантовано означатиме нову ескалацію війни та її продовження в найближчі роки. Існують ризики, що між США та Європою в цьому питанні може виникнути розкол, насамперед між США, Великою Британією та Францією.

39. У найближчий час (до інавгурації Дональда Трампа в січні 2025 року) на фронті зберігатиметься негативна військова динаміка для ЗСУ. Як прогнозувалося, ситуація на фронті вийшла зі стратегічного тупика, і Росія отримала тактичну перевагу. Тому російська армія продовжить своє повільне просування, а ЗСУ будуть змушені відступати. Однак серйозне руйнування чи крах української оборони на Донбасі найближчим часом малоймовірні через виснаження російської армії та нові військові технології, такі як розвідка й дрони, які не дозволяють швидко просуватися навіть після прориву формальних ліній оборони.

40. Якщо мирні ініціативи Д. Трампа не приведуть до перемир’я та війна триватиме, а Україна не отримає необхідного військового фінансування або воно буде обмеженим, перелом у війні може статися протягом зими 2024 року – весни 2025 року. Ймовірно, у цьому та наступному роках Росія зможе захопити ще значні території України в Донецькій, Запорізькій і, можливо, Харківській, Сумській та Дніпропетровській областях. До кінця 2024 року Україна може втратити виступ у районі міста Курахове та саме місто в Донецькій області. Також у наступному році ЗСУ буде вкрай складно утримувати контроль над зайнятими територіями Курської області Росії.

 

Руслан Бортнік, Оксана Красовська

для Українського Інституту політики