Нова концепція РПЦ чи "ліцензія" на знищення Української держави

27 березня 2024 року керівництво РПЦ під головуванням патріарха Московського Кирила було затверджено т.зв. "Наказ XXV всесвітнього російського народного собору "Сьогодення і майбутнє російського миру". Ми ознайомилися з його змістом і можемо зробити висновок, що ця концепція - ще одна серйозна ознака нового витка ескалації з боку РФ.

Зокрема, собор РПЦ остаточно "легалізував" війну в Україні, назвавши т.зв. «спеціальну військову операцію» «новим етапом національно-визвольної боротьби російського народу проти злочинного київського режиму і колективного Заходу, що стоїть за ним, що ведеться на землях Південно-Західної Русі з 2014 року».

У РПЦ стверджують, що з «духовно-морального погляду т.зв. СВО є Священною війною, в якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію «Утримуючого», що захищає світ від натиску глобалізму і перемоги Заходу, що впав у сатанізм».

Таким чином, російському суспільству намагаються створити додаткову мотивацію для продовження бойових дій в Україні, "кристалізуючи" ідею народної війни.

Цей "наказ" РПЦ багато в чому схожий на довге послання Путіна, яке він публікував перед початком великої війни, основна думка його зводилася до того, що «Україна складалася як штучна держава» і є зоною впливу РФ.

У концепції наголошується, що після війни «вся територія сучасної України має увійти до зони виняткового впливу Росії. Можливість існування на даній території русофобського, ворожого Росії та її народу політичного режиму, так само як політичного режиму, керованого з ворожого Росії зовнішнього центру, має бути повністю виключена».

Цікаво, що послання РПЦ за своєю структурою та змістом більше схоже на політичну програму курсу країни В.Путіна, яка штучно інтегрується до православного середовища РФ, у ньому не мало місця приділено зовнішній політиці.

«Росія має стати одним із провідних центрів багатополярного світу, який очолює інтеграційні процеси та забезпечує безпеку та стабільний розвиток на всьому пострадянському просторі.»

«Як геополітичний центр Євразії, який перебуває на перетині глобальних осей Захід — Схід і Північ — Південь, Росія має регулювати баланс стратегічних інтересів і виступати оплотом безпеки і справедливого світопорядку в новому багатополярному світі. Возз'єднання російського народу має стати одним із пріоритетних завдань зовнішньої політики Росії.»

Також у тексті є детальний опис міграційної політики, сімейної та демографічної політики, освіти, виховання, економічного розвитку, просторового та містобудівного розвитку.

Зокрема, йдеться про «перехід до традиційного для РФ рівномірного розподілу населення та продуктивних сил територією країни шляхом масового переселення жителів міст у впорядковані приміські селища, до індивідуальних житлових будинків. Через 10-15 років воно має займати не менше 70-80% від загального обсягу житла, що зводиться в країні».

 

Утвердивши цей "наказ", Російська православна церква остаточно перетворилася на інструмент великої політики В.Путіна.

Якщо на початку повномасштабної війни в Україні в заявах РПЦ хоч іноді звучали заклики до миру, то з часом риторика патріарха Кирила ставала все більш войовничою, співзвучною із заявами самого президента РФ.

Нова концепція РПЦ - це, по суті, "ліцензія" на знищення Української держави. Індульгенція на злочини, не тільки ті, що вже відбулися, а ті, які РФ планує вчинити в майбутньому.

Небезпека в тому, що РПЦ подає цю концепцію, як продовження православної доктрини.

По суті, РФ "непомітно" монополізує право на православ'я, як мінімум, на пострадянському просторі. Паралельно РПЦ зводить дії самої російської держави у статус "непогрішності". Тобто, "все, що творить РФ = Православ'я." Але насправді це далеко не так.

Тут захована хитра маніпуляція і посил, що вводить в оману - не підтримуєш т.зв. "СВО", не підтримуєш РФ (у всіх її діях), отже, - "ти не православний."

І в цьому відношенні логічно було б почути голос Вселенського Православ'я (це думка глав усіх Помісних Православних Церков, свого роду, це "вищий орган влади" для православних), його реакцію на цей "наказ" РПЦ.

Ймовірно, можна припустити, що там, швидше за все, мали б відмежуватися від цієї концепції, як від маніпулятивного інструменту державної політики РФ, яке до самого Православ'я і християнства, не має жодного відношення.

По суті, майже так і зробили в УПЦ. Зокрема, Українська Православна Церква заявила, що відмежовується та категорично не поділяє та засуджує викладені РПЦ ідеї "російського миру".

«У згаданому тексті міститься апологія насильства, виправдання порушень духовно-моральних та євангельських принципів, що несе загрозу українській ідентичності, суверенітету та територіальній цілісності України. Вважаємо, що розглянуті вище ідеї зі згаданого документа не можуть підтримуватися релігійною організацією, яка претендує на те, щоб називатися християнською.» - йдеться у повідомленні УПЦ.

Навіщо ця концепція потрібна РФ? Очевидно, що це є дуже серйозним елементом інформаційної політики для подальшого обґрунтування ведення війни в Україні. У такий спосіб влада розраховує приспати совість більшості росіян, які вважають себе православними. Переконуючи їх, що нібито так вони працюють на благо своєї віри.

І в даному випадку тільки Вселенське Православ'я могло б розставити тут крапки над "і", "назвавши речі своїми іменами". Яким чином? Лідери світового православ'я мають дати чітку і ясну оцінку того, що відбувається, чим є насправді для них "нова концепція РПЦ"?

Якби справді така оцінка прозвучала, це стало б великим репутаційним ударом і по самому патріарху Кирилу, в тому числі всередині РФ, а головне, не дозволило б політиці В.Путіна паразитувати на темі православ'я в принципі, вибудовуючи певним чином свою інформаційну політику.

Також внесення ясності могло б зменшити в частині російського суспільства бажання воювати проти України.

Але, на жаль, рішучості на те, щоб відкрито протистояти псевдоправославній пропаганді РФ, що сприяє незаконному захопленню українських територій, у предстоятелів Помісних Православних Церков поки що не вистачає.

 

 

Оксана Красовська

для Українського Інституту політики